Про нас‎ > ‎

Історія школи

Етапи великого шляху

23 грудня 1935 року на території колишнього квіткового господарства по вулиці Ленінградській (Лесі Українки) розпочалось будівництво.
- Що це буде? – запитували люди.
                В центрі міста росла будівля, яка стала школою № 9. Це був триповерховий будинок, охайний, затишний (зараз в ній розміщується ліцей № 18). 12 грудня 1936 року широко відчинивши двері, вона впустила своїх перших учнів. Розпочались заняття. Першим директором школи був Шабалін Олександр Тихонович, людина спокійна, ділова. Школа робила перші кроки. Багато було труднощів, але виховання і навчання дітей – було головним. Випускники з честю витримали випробування Великою Вітчизняною війною. З липня 1941 року по березень 1944-го приміщення школи було зайняте фашистами. Це були страшні часи для всіх. Деякі з її вихованців брали участь в підпільній роботі (наприклад, Вілен Поворін). В квітні 44-го школу заповнили дитячі голоси. Гурська Надія Владиславівна стала її директором. Енергійна, вимоглива, добра жінка. Потрібно було взяти на облік всіх дітей. Класи були наповнені різновіковими школярами. Наслідки війни було видно на кожному кроці: діти непідготовлені, колектив учителів переборював великі труднощі. Це – Т.Я.Лабзіна, А.С.Плевако, Є.Ф.Чернилевська, Д.З.Лернер, Ю.Т.Добровольський. З.Є.Євдокимова, Н.І.Ареф’єва, Р.С.Зеленкевич, Н.І.Корніцька, З.А.Олиневич, Н.Г.Перетяткевич. Завучем школи була Є.К.Лавинська. Досвідчений методист, вона організувала у складних умовах навчальний процес. Школа працювала в дві зміни. Вона була жіночою. Вихованцями цих суворих років були І.Лавинська (кандидат технічних наук), С.Брокер та інші.
            З 1951 року керувала школою Т.Я.Лабзіна. Розумна, вимоглива, ділова. Школи наповнили молоді кадри: Т.Г.Федоренко, Т.Д.Корніцька, Л.О.Кавецька, М.А.Жукова, З.І.Бабаєва та інші. В колективі працювали учасники війни: І.Б.Лібман, М.Л.Синиця, А.Н.Корольова, З.Т.Войтенко, Н.П.Глозман, Н.І.Дудніков, Л.Б.Пілатович. Колектив працював з великою енергією ціленаправлено. У вихованні учнів особливе місце займали художнє слово і тематичні вечори. І вчителі, і учні гордилися своєю школою і помножували її славу в усьому.
            В 1954 році було об’єднано жіночу і чоловічі школи. Хлопці прийшли до нас із школи № 8 і довгі роки міцніла дружба між школами № 8 і № 9.

Ціна перемоги - людські долі

            Випускний вечір в школі №9, було 18 червня 1941 року. Усміхнені обличчя, сягаючі очі. Шкільний вальс... Кружляють пари, тендітні дівочі постаті в білому схвильовані, мабуть вперше в краватках та костюмах хлопці. Радістю і щастям світяться обличчя випускників. А через 4 дні - війна.
 
Если враг нагрянет черной тучей,
В боях отважным буду я.
Й если пулей, посланной врагами,
Убит я буду в яростном бою,
Мой одноклассник крепкими руками
Сожмет винтовку верную мою


            Пішли на фронт Віктор Смирнов, Льоня Нейман, Ося Тепер, Юра Матвєєв, Борис Ліпман, А. Гальперин, Вадим Угора, Геру Березник.А в приміщенні школи розташувалися евакуйовані з Чернівецької і Станіславської областей. Люди тікали від війни, але вона наздоганяла їх в небі. ЗО червня з'явилися німецькі літаки. На голови кам'янчан впали бомби.
            З'явилися перші поранені, а вночі ЗО червня отримано наказ -597 польовому шпиталю розгорнутися в школі №9. А 3 липня 1941 року знову евакуація. 10 липня в місто увійшли фашисти. Почався найстрашніший період в житті кам'янчан - окупація, яка тривала 2 роки і 8 місяців. За цей час було знищено більше 80 тисяч людей. Фашисти, нелюди, хотіли залякати кам'янчан. Але з перших же днів патріоти чинили опір окупаційному режиму.
            Їх було 3 учнів 8 класу, школи №9, їм було по 17 років. Казимір Посольський, Косир Боровицький і Вадим Поляков. Вони боролись, як могли: змайстрували радіоприймач, встановили його у квартирі Боровицького і слухали зведення з Москви, потім поширювали серед населення. Вадим Поляков знайшов шрифт при допомозі якого друкували листівки, займалися диверсійною діяльністю, підривали німецькі склади, порушули зв'язок німецьких військових частин, активно допомагали партизанам. Їх видав зрадник. І 8 червня 1942 року підпільна група була заарештована гестаповцями. Хлопців жорстоко катували. Косир Боровицький в останьому листі матері написав: "Ти обов'язково доживеш до повернення наших. Наш народ переможе, я в це вірю". 13 липня 1942 року фашисти розстріляли Боровицького і Полякова. Казимір Посольський мріяв стати моряком. Він готував себе до суворого життя: спав на голих дошках, їв сире м'ясо, вмивався снігом. Закалка допомогла витримати нелюдські катування в застінках гестапо. Хлопець так нічого і не розповів ворогам. Його живим закопали в землю.
            А 26 березня 1944 року у місто увійшли частини Радянської Армії. Прийшла перемога на "коричневою чумою" - фашизмом. Кам'янчани пам'ятають про тих, хто загинув, не дожив до цих радісних днів. Вічна їм пам'ять!

Наш директор

            Директором школи №9 Людмила Борисівна Пілатович була з 1957 по 1973 рік. Під час Великої Вітчизняної війни вона― комсорг медсанбату. Нагороджена орденом Великої Вітчизняної війни, орденом «За мужність», медалями Жукова, «За звільнення України» та іншими.
            Після війни Людмила Борисівна - старша піонервожата в школі №8. За відмінну роботу вона нагороджена грамотами і значком «Кращому піонервожатому СРСР». Потім протягом 17 років Пілатович Людмила Борисівна - директор середньої школи №9.
            Талановитий викладач російської мови і літератури, творча і артистична натура, умілий організатор і великий оптиміст, чесна і справедлива людина. Це вчитель, який поважає особу дитини і вміє донести свої знання дітям, закохати учнів в свій предмет, знайти відгук на все хороше, світле в душах навіть дуже важких дітей.
            Л.Б. Пілатович - одна з тих вчителів, які можуть бути добрими і одночасно вимогливими. Проявляючи індивідуальний підхід до кожної дитини, вона уміє допомогти їм не на словах, а на ділі. Це людина, яка здатна володіти увагою дуже великої аудиторії, уміє майстерно доносити слово своїм слухачам, як в поезії так і в прозі. Цікаві, незабутні уроки проводить Людмила Борисівна, вона організовує захоплюючі зустрічі з неординарними людьми, готує з дітьми концерти, вечори, ставить п'єси і спектаклі, проводить конкурси поезії, диспути.
Людмила Борисівна вводить нову парадну форму для учнів 9 школи. Багато учнів із задоволенням згадують військово-спортивні ігри, які проходили в понтонній військовій частині.
            Щоб в школі не було другої зміни, Людмила Борисівна організовує за допомогою батьків і заводів-шефів будівництво другого поверху молодшої школи і також, щоб діти мали хороші умови для занять спортом і позакласної роботи, будівництво спортивного і актового залів школи.
            Я завжди з вдячністю згадую вчителів рідної 9 школи Труськовську Е.С., Федоренко Т.Г., Войтенко З.Т., Кавецьку Л.О. і прекрасного викладача російської мови і літератури, великого майстра і ентузіаста педагогічної справи, колишнього директора 9 школи Людмилу Борисівну Пілатович.
            Випускниця і колишня піонервожата дев’ятої школи Іда Дрікер

Що головне в роботі школи і як це «головне» втілити в життя

            Що головне в роботі школи всякий відповість׃ «Навчання», і ми скажемо,― так, а що ж іще? А ще є і виховання! Навчання саме без виховання до потрібних наслідків не приводить, бо у школі саме виховують людину, створюють її погляди, переконання, віру, працьовитість і навіть характер до певної міри, якщо це справжні вчителі і їм ніхто не заважає. Вчитель повинен бути людиною, не тільки відданою своїй справі і люблячою дітей, а ще й відповідальною перед самим собою за цих дітей. Є одна російська приказка на цю тему ׃ «Учитель ошибся – не винтик испорчен׃ будет испорчен человек». Справжній вчительський колектив має складатися з однодумців, здатних знаходити такі методи виховання, такий підхід до кожного учня, щоб йому вірили, поважали, цінували. І у учнів завжди має бути певна мета,не тільки особиста,а й загальна, колективна. Вчительський колектив завжди повинен домогатися того, щоб учні щодня з радістю йшли до школи.
            В Кам’янець-Подільській школі №9 я пропрацювала з 57 по 73 рік ― 16 років. Прийшла сюди з посади піонервожатої школи №8 і вчителя рос. мови. Раніше директором там працювала чудова людина, заслужена вчителька Лабзіна Тетяна Яківна, яка дійсно жила і дихала тільки школою, і школа була дійсно хороша. Що треба було зробити, щоб вона стала ще кращою?Це вимагало від колективу вчителів не тільки висококваліфікованих уроків, а і цікавих позакласних заходів, і розширення шкільного приміщення, бо працювали у дві зміни. В школі було чимало ентузіастів: це і вчителька історії Кавецька Л.О., і заслужена вчителька СРСР Плевако О.С., і парторг школи Федоренко Т.Г., і класний керівний вчитель рос. мови Городницька Е.С.,і багато інших, пізніше Нікіфорук І.П. Нам треба було подбати про розширення площі, адже школа працювала у дві зміни і в класах було до 42 учнів. Не було спортивного залу, актового також. Всі ці проблеми ми доводили до батьків на зборах. Але головне, нам треба було до цієї праці залучити учнів ,зацікавити їх ,щоб вони відчули себе потрібними і здібними до дій.
            На одних зборах вирішили будувати спортивний і актовий зали з допомогою заводів-шефів і батьків та самих учнів. Справилися з цим за 4 місяці. Згодом теж за рішенням батьків побудували другий поверх над початковою школою, завдяки чому школа почала працювати в одну зміну. Далі побудували теплицю.Все це добре, але це був практицизм, а потрібна була ще й духовність. Наші вчителі почали створювати музей. Вчитель історії Кавецька Л.О. створила у коридорі II поверху музей Леніна, де були справжні листи Крупської і Стасової, і багато інших експонатів.
            Е.С. Городницька вчителька російської мови і хороший класний керівник часто возила свій клас на екскурсії. Були вони у Сталінграді, на Курській дузі, а потім в Москві, де познайомились з генералом Горбатовим, який став їх лідером, і з його допомогою вони створили у своєму класі музей Перемоги. Цей музей відвідували всі батьки, гості і навіть учні інших шкіл. І зрештою за ініціативою учнів 10 – Б класу був створений музей М. Островського, де були листи його дружини, його побратима Новікова, його лікарки по шпиталю у Сочі Леонтьєвої. В цей музей на зустріч з учнями приїздив Володимир Конкін – виконавець ролі Павки Корчагіна. В школі проводився конкурс за звання «корчагінця», яке присвоювали не лише за високі оцінки, але й за активну позакласну роботу і високі показники в спорті. До школи приїздив із Куйбишива учасник ВВВ Євілевич Рудольф Якович. Він був сліпий, як і М.Островський, очі йому вибило на фронті розривом міни і він сліпий керував у Куйбишеві роботою в Будинку піонерів. Приїздила до нас і замполіт жіночої авіаескадрилії в часи війни Євдокія Рачкевич – наша землячка. Цю ескадриль німці називали «нічними відьмами», тому що вони їх дуже боялися. Всі ці зустрічі свята дуже захоплювали учнів, діти пізнавали багато нового і цікавого, вчилися бути відповідальними, гуманними, любити свою Батьківщину.

Улюблений вчитель

            Одінцов (Рак) Борис Омелянович
            Вчитель - методист, Відмінник освіти України.

            У 1959 році він взяв участь у складі збірної СРСР в IV Міжнародних змаганнях у м. Плевен (Болгарія) серед сільської молоді. Звідти Борис Омелянович приїхав призером з двох видів легкої атлетики -— "бронза" в стрибках у висоту та срібна медаль у бігу з бар'єрами. В листопаді того ж року в рідному місті, на стадіоні педінституту, він вперше виконав норматив майстра спорту СРСР, стрибнувши з першої спроби у висоту на 200 см. Так Борис Омелянович став першим майстром спорту в педагогічному інституті та першим майстром спорту в Хмельницькій області з легкої атлетики.
            У 1962 році Борис Омелянович став чемпіоном України в стрибках у висоту з результатом 203 см. Також Борис Омелянович два рази підряд ставав чемпіоном СРСР серед сільської молоді. У 1964 році він був нагороджений "Почесним знаком майстра спорту СРСР" — за те, що протягом п'яти років своїми досягненнями підтверджував норматив майстра спорту (тим самим увійшовши до першої п'ятірки спортсменів колишнього СРСР, які отримали цю нагороду). У 1996 році Б.О. Одінцов брав участь у X чемпіонаті Європи з легкої атлетики в м. Мальме (Швеція) серед ветеранів легкої атлетики, де зумів посісти 6 місце, стрибнувши на 160 см. Там він мав можливість зустрітися з колишніми своїми друзями - чемпіонами СРСР, учасниками, переможцями та призерами Олімпійських ігор — заслуженими майстрами спорту Валерієм Брумелем, Геннадієм Блізнєцовим, Ніною Пономарьовою.
Працював в школі з 1983 року по 2004 рік. Володів різноманітними інноваційними технологіями навчання, створив власну систему підготовки здібних учнів до змагань з різних видів спорту. Постійно використовував інноваційний підхід до проведення уроків фізичного виховання, проводив уроки з використанням нестандартного обладнання. Ділився своїми розробками з колегами, проводив відкриті уроки для вчителів міста, викладачів та студентів університету. Регулярно удосконалював спортивну базу школи. Виготовляв і ремонтував спортивний інвентар. Створив спортивне містечко у шкільному дворі. В спортивному залі встановив шведські стінки зі зйомними перекладинами та дошками для корегування постави школярів. Спортивна база школи неодноразово визнавалась кращою серед спортивних баз шкіл міста. А у 2003 році присвоєно звання “Зразковий спортивний зал міста”.
            За зразкову педагогічну діяльність був неодноразово нагороджений грамотами та дипломами різних рівнів.

«Звени и пой, девятая»

            В 1967 році вводиться нова посада в школах – організатор з позакласної і позашкільної виховної роботи. Ним стає Л.О.Кавецька. В цей час завучем школи працює А.В.Лєпьохіна – освічений прекрасний методист.
            В 1973 році змінюється керівництво школи. Директором призначено Т.Г.Федоренко. Всі її знали як ерудованого знавця української мови і літератури, гарну господиню. Головним лозунгом в цей час був: «Кожному уроку – висока якість». Почалась активна робота з оформлення навчальних кабінетів: математичного, української мови та літератури, історії і інших. Значне місце займає робота з молодими кадрами (Т.І.Люткевич,С.К.Богун,Л.Ф.Гуменна,Н.В.Шевченко)
            Великого розмаху набуває екскурсійно-туристична робота. Цей вид роботи вміло використовує учитель і класний керівник Е.С.Городницька. Учні школи побували в багатьох містах країни, знайомилися з їхньою історією і визначними пам’ятками, зустрічалися з ветеранами війни і праці. Накопичується цінний матеріал, який був використаний в оформлені альбомів, залів бойової і трудової слави, музею М.Островського.
            Школа знаходилась в центрі міста, класи були завжди переповнені, а тому постало питання про будівництво нової. За ці роки школа добивалася високих результатів в навчанні і вихованні учнів завдяки тісному співробітництву вчительських і батьківських колективів. Слід відмітити найкращих голів батьківських комітетів: Г.Ф.Кротюк, О.Ф.Манжуловський та інші.
            Особливе слово слід сказати про вчителів фізкультури, які високо несли своє звання (Є.П.Решетникова, В.Макаров, Б.О.Одинцов, В.І.Ларкін). Зі всіх спортивних змагань школа виходила з гарними результатами, а деякі вихованці пішли у великий спорт (наприклад, В.Капличний – футболіст зі світовим іменем). Вчителі трудового виховання Соловйов, Глозман, Дікарева знайомили учнів з основами виробництва, розвивали трудові навички, прищеплювали любов до праці. Учні йшли на виробництво і ставали прекрасними спеціалістами. Потрібно відмітити і вчителів військової справи (Шалигін, Саблін). В Збройні Сили пішло багато хлопців. Генералами стали В.Шедлов, В.Щербанов, Є.Назаров та ін. Прекрасними організаторськими здібностями володіли О.Ф.Захарова, А.Юркова. Віддані своїй справі були бібліотекарі (С.С.Степанова), а особливе слово слід сказати «Дяді Даньку». Та найбільше школа гордилася учнями, які стали кращими спеціалістами, професіоналами своєї справи. Науковцями стали: Е.Зальцгенленр, Ю.Лаптін, К.Пієнко, О.Соколов, О.Чижевська, М.Куприков, Н.Васильєва, С.Ржавський, Л.Павлюк, Ц.Рудська, Т.Чайковська, І.Кротюк, С.Цибуля, С.Капастоянов та ін. Інженерами-раціоналізаторами та спеціалістами з обробки металу стали Г.Телятицький, Б.Антипов, В.Гаврилюк, Л.Бондар та ін. Мистецтву себе присвятили М.Гетман, Г.Макартинова, А.Соколова, Е.Ткаченко, Т.Євдокимова; відомі юристи: Рудяк, Філонов, Єремеєва; лікарі: Г.І.Телик, Т.В.Григор’єва.

Втілена мрія

            На початку 80-х років в школі № 9 настільки збільшилась кількість учнів і всі батьки хотіли вчити дітей в престижній школі, що і друга зміна і потроєна кількість паралелей не змогли задовольнити бажаючих. Посипались просьби про розширення школи. І держава пішла на зустріч. На одному із засідань міськвиконкому було прийнято рішення про будівництво в центрі міста нової школи. В той час будувалась ЗОШ № 7, тому уже був план школи новобудови і нашій школі запропонували такий же з метою економії. Всі вчителі і учні були раді: нова школа, нові можливості – кінець тісноті!
            Директор школи Т.Г.Федоренко оголосила, що будівництво нової школи – це настільки складна справа, що справитись з цим може лише чоловік. Він повинен бути молодим, енергійним, який бажав би зробити те, що іншим не під силу.
            Почались пошуки кандидатури. І через деякий час завміськвно М.М.Дарманський представив нам молодого директора СШ № 4, який погодився стати нашим директором і очолити будівництво і наш колектив, а пізніше (ми зрозуміли) – побудувати школу своєї мрії.
Роботи вистачало всім. Будні були непрості. Розбирались склади, теплиця, майстерні, викорчовували сад… Допомагали старшокласники, вчителі. Шкільний двір нагадував мурашник. І завжди там можна було побачити нашого Аліма Мироновича, який працював разом з усіма. Так хотілось якнайшвидше реалізувати задумане!
            Школа була побудована дуже швидко. Новий навчальний рік можна було почати в ній, якщо попрацювати всім колективом влітку. Тому колектив працював того року практично без відпусток. Доводили до пуття допоміжні приміщення, класи, кабінети. Допомагали батьки і учні.
Алім Миронович Троян нас усіх дивував своєю працездатністю і спокоєм. Не було і дня, щоб не виникали якісь проблеми: то з меблями, то з обладнанням. Але все вирішувалось швидко, і ми, вчителі, навіть не задумувались, як директор ухитряється це робити. Завжди охайний, доброзичливий, він згуртовував наш великий колектив і вносив нові ідеї в шкільне життя.
Всі пам’ятають наші концерти, коли на сцені виступав учительський хор, а солістом був директор школи. Вже ставши школою мистецтв, на академічних концертах виступала більша частина навчального закладу, а за передовим досвідом приїжджали вчителі і директори зі всієї України, в школу, де малюють, танцюють, грають і співають. Всі допомагали Аліму Мироновичу втілити його мрію в життя. «Наш Троян» за ці надзвичайно складні роки перетворився в зрілого, досвідченого і всіма шанованого директора навчально-виховного комплексу № 9.

Т.Долінська
Comments